Давним-давно, ще за часів царя Димка, коли земля була пухка, а Сонце у полудень сходило на землю пообідати та відпочити, уся риба зовні виглядала однаково.

І серед усієї цієї величезної родини риб-близнюків жила собі форель, зовні також точнісінько як і всі інші: нічим не краща, але й нічим не гірша.

Проте форель завжди обирала собі для життя тільки стрімку біжучу воду гірських рік, бо дуже любила свіжість та чистоту.

Проте форель завжди вишукувала собі тільки найсмачнішу мушку, бо дуже любила корисну та поживну їжу.

Проте форель завжди багато плавала і стрибала, бо дуже любила відчувати свою силу та спритність.

І от якось одного разу Сонце, вкотре спустившись у полудень на землю, вирішило поласувати рибкою. Зловило Сонце одну рибину, другу, третю, скуштувало кожну: смачно, але чогось бракує. Раптом Сонце помітило форель – та якраз високо вистрибнула з річки, хвацько впіймала мушку й знову пірнула, розбризкуючи довкруж себе сріблясті краплини води.

Сонце зловило прудку й красиву форель і так зачарувалося її дивовижним смаком, що аж яскравіше засвітилося від задоволення.

І от, коли настав час Сонцю повертатися в небесну височінь, воно позначило всю іншу форель в річці своїм золотистим сяйвом, аби згодом легко впізнавати улюблену рибу.

З того часу й стала форель не проста, а золота. І почала відрізнятися від інших риб не тільки способом життя, а й кольором.

Згодом надзвичайний смак золотої форелі зауважили й люди.

Особливі повагу та визнання золота форель здобула у царів, королів, імператорів. Це й не дивно, адже куштувати рибу, котру обрало з-поміж інших саме Сонце – ознака величі Правителя та його родини.

Саме тому золота форель отримала ще одне ім’я – Царська риба.